Олександр Березка. Уривок з твору...

“Ти ховаєшся у власних долонях, наче сором’язлива дитина перед натовпом байдужих холодних поглядів. Як місяць хмарами хочеш затулитися панцирем яскравих глянцевих світлин із до дірок вже вилизаними ракурсами, кічевою мазаниною а-ля пліз - бай - е - пікче - фром - Юкрейн, стандартними маршрутами під гугнявий акомпанемент позбавленого натхнення голосу та бозна-чим іще.

Ти вже боїшся навіть визирнути в шпарину, щоб не бути миттєво забутим, забудованим, пописаним, обклеєним, розтиражованим, розпроданим.

Пластикові вікна, неон і слизька тротуарна плитка дозволяють нам ставати адептами твоєї шляхетної сірости, лише споглядаючи чорно-білі світлини. Вони залишають усе менше і менше місця для обшарпаних цегляних мурів, підвіконників із мушкателками, димарів і бруківки, бо, направду, стіни, вікна і дахи - то твої одвічні компоненти. Саме з них у велетенських колбах і ретортах століттями творили тебе великі алхіміки, втілені у тисячах звичайних будівельників, архітекторів, художників та поетів. І я хочу завжди бачити тебе таким - щойно з горнила середньовічної кухні, а не в стерильному поліетилені із проставленим на конвеєрі штрих-кодом”.