Богдана Матіяш. Проза.

Ми познайомилися тільки тому, що твоя шкіра пахла чебрецем і ледь-ледь звіробоєм... Ти жив тоді на одній із тих вузесеньких львівських вуличок, в котрі я приходила пити каву, сидячи на краєчку хідника, додаючи до неї замість цукру західне сонце. Занурювала його ложечкою в темний напій, і наставала ніч, випускала сонце на волю – і був день. Мені казали, що я була схожа на художника – ти, здається, теж повірив, що я чудесно малюю, коли вперше побачив біля свого дому. Я тоді йшла босоніж, несучи в одній руці глиняне горнятко з кавою, запах якої лоскотав ніздрі львівським жебрачкам – мені завжди було цікаво, чому у Львові немає жебраків-чоловіків? – двірникам, ловеласам, вдалим і невдалим коханцям, втомленим жінкам з торбами, напханими городиною та копченостями...

Запах тієї кави проникав у шпарини старезних будинків, здіймався до склепінь арок, і вони, розніжені цими випадковими пестощами, пригадували якісь давні часи, коли на світі не було ще ані мене, ані цього горнятка, ані кави, – коли місто тільки-но спиналося на ноги, а якийсь муляр, співаючи щось то веселе, то тужне, цеглина за цеглиною вивершував своїми потрісканими від вітру долонями стіни будинків, виліплював тіла арок, легенькими дотиками накладав на них якусь чудну речовину з ледь відчутним запахом мускату.

Говорив, що це для міцності, і справді, арка думала, що аби її порівнювати з людською шкірою, то можна було б сказати, що вона ще й досі пружна й пахуча, як у молодої дівчини.
Я на ходу відпивала маленькими ковточками краплини тиші, які стікали по горнятку і неодмінно скапували б на бруківку, якби я хоч на мить втратила пильність.
В іншій руці я несла шкіряні сандалі –
жінко що пахнеш сандалом
навіщо тікаєш кроком стрункої лані
– щоразу, коли я проходила повз один із яскраво-жовтих будинків, хтось протяжно виспівував ці слова з висоти, здається, третього поверху, хтось, захований
за вицвілими від часу та сонця фіранками. Я йшла босоніж тільки тому, що підошви мого взуття зазвичай ковзали по бруківці, і я мусила майже балансувати, розхлюпуючи каву на розніжене сонцем каміння. Тому я роззувалась і швидкою ходою йшла старими вуличками, ступаючи на розбризкане по львівській бруківці сонце. Тоді я ще мала довге волосся, яке пахло розмарином і м’ятою – в ньому заплутувались приємні спогади, зберігався запах смерекового диму, дотики чиїхось долонь.

Щоразу мені вдавалося знаходити у цій вуличці щось нове, щось, на що раніше не звертала уваги. Того вечора, подивившися на дах одного з будинків, побачила силует кота, що сидів неподалік від димаря й дивився на захід сонця – можливо, його жовтогаряче кружало нагадувало великий кавальчик сиру – кіт дивився на нього надто зосереджено. Десь за рогом загавкали пси, почувся вереск старої пані – пронизливий, тягучий, як карамель, завищали гальма – віднедавна я почала любити божевільних львівських водіїв... Кіт і не ворухнувся. Його шубка із каменю не настовбурчилась – майстер, котрий посадив його тут, таки добре постарався. Я встану й піду десь інде, а чорний котяра все так і сидітиме, стережучи димар і відлякуючи від нього пташок, які, може, колись захотіли б звити в ньому затишне гніздечко... Ця вуличка мені чим далі, тим більше подобалась. Тишею. Сутінками. Запахом також – десь під дахом хтось курив опіум...

Я ніколи не поверталася тією самою дорогою. Допивши каву, застромлювала вушко горнятка на мізинець, для рівноваги брала сандалі в обидві руки і, залежно від настрою, обирала подальший шлях. Через плече зазвичай висіла ткана торбинка з якимись чудернацькими малюнками – продавець колись присягався, що це індійські малюнки, проте мені завжди здавалось, що їх малювали такі самі “художники”, як і я – різнобарвні кола, смуги різної товщини, подекуди безформні плями – така вона, Індія...

На денці ще залишалося трохи кави: доп’ю і можна рушати. Вустам гірко-гірко від чорної гущі. І сонце вже зайшло, нічим її підсолодити. Долоні м’яко всотують тепло хідника. Тут багато чиїхось слідів. В повітрі шарудять, стикаючись одна з одною, думки всіх, хто пройшов за день цією вулицею. Свої я завбачливо заховала у торбинку, і вони тепер, напевно, сплять, згорнувшись в клубок. А може, просяться на свіже повітря? Ні, сплять, як зайчата. Малі, пухнасті, м’якенькі...

Швидко запахне осінню – за якісь два тижні її запах вперше просочиться з котрогось із підвалів і маршрути моїх мандрівок зміняться. Я вже давно хотіла прогулятись дахами цього міста. Щоправда, без кави і взутою. А ще можна буде спробувати навчитись літати. Кажуть, з першого разу майже ні в кого не виходить, але... я буду дуже наполеглива.

...Тепер мені дивно, що я того вечора не зауважила, що ти дивився на мене зі свого вікна, усміхався і був певний, що я також дивлюся на тебе. Тобі здавалося навіть, що я усміхаюся у відповідь. А я просто думала. Мовчала. Згадувала різні запахи.
моя шкіра пахне сьогодні травою
розмарин шавлія нагідки конвалія
вуста пахнуть квітами шипшини
руки кавою ноги каменем
Взуваюся і підводжусь. Мені бракує хіба запаху чебрецю – цей вечір без нього неповний. Такий як недосолена їжа або підгорілий хліб. Торкаюсь рукою неба і збираю в жмені краплини вечірньої роси – солодко.
звіробоєм і чебрецем
моя шкіра пахне тишею і талим снігом
Взуватися? Не хочу – бруківка ще тепла, такою вона мені подобається, хоча назагал я зовсім не люблю бруківки. Не взуватимусь. Коли йтиму, трава, що пробивається з-поміж каміння, намагатиметься зазирнути в мою торбинку і вивідати, про що я думала впродовж дня, але я зав’яжу її міцно-міцно, і нікому не вдасться, навіть місяцеві, котрий вже визирає з-над ратуші, дізнатися, яка я насправді. Ще кілька метрів, і я пройду під своєю улюбленою аркою – щоразу, коли ввечері проходжу під нею, мені потім сняться особливо цікаві сни – щоправда, зранку я їх дарую пташкам – простягаю сни у долонях (вони тоді ще теплі й розніжені), а вони дзьобають їх, як зерно. Потім не знаю, що роблять з ними. Може, відносять десь далеко, в чужі країни, коли летять у вирій. Напевно, сни всіма мовами звучать однаково, і їх неодмінно зрозуміють ті, під чиїми вікнами пташки кинуть кілька сонних зерняток.

Але зараз пташки вже сплять, майже так само затишно, як і мої думки в індійській торбинці. З котрогось вікна чути якийсь знайомий мотив – так я й знала: Шопен. І навіть не запис, а жива гра на фортепіано. Пальці вистрибують по клавішах, як краплини дощу по калюжах – принаймні почуваю таку саму дивну легкість – я теж колись вміла так грати. Хоча тоді я не любила Шопена...

Пече! Я з несподіванки підстрибую, з рук випадають і сандалі, і глиняне горнятко – звісно ж, розлітається дрібнюсінькими черепочками, друзками, уламками дня по вечоровій бруківці, а я й далі стрибаю на одній нозі, все ще не можучи втямити, що ж сталося. А, недопалок... і я таки на нього наступила... Ну, тепер ще маю шанс поранитись об глиняний черепок... Торбинка впала з плеча і, напевно, розв’язалась, мої сонні думки не можуть збагнути, що коїться, а підступний місяць вже, певно, приміряється, як вихопити її прямо в мене з-під носа. Так і є. Притуляю до грудей своє індійське щастя та сідаю прямо серед дороги – машин все одно в цей час тут майже ніколи немає. Нога і пече, й болить – я таки на щось наштрикнулась. Завтра на підошві буде пухир, а може, вже й сьогодні... Доведеться декілька днів взагалі нікуди не потикатися. Може, йти одразу на вокзал і купувати квиток додому?

Зараз так бракує кави. І навіть Шопен не тішить. Цікаво, якщо я тут сидітиму всю ніч, ніхто не протестуватиме? Мені здавалось, що я сиджу серед дороги вже доволі довго, проте насправді це тривало рівно стільки часу, скільки тобі знадобилось, щоб, побачивши мої піруети, спуститися з четвертого поверху і, нечутно підійшовши ззаду, спитати, що зі мною скоїлося.

Напевно, я обмежилася б словами: “ет, пусте”, аби твоя шкіра не пахнула чебрецем, котрого мені так бракувало весь вечір. А так я простягнула тобі один із черепків, на котрому застигли крупинки кавової гущі. Я поклала його на зовнішній бік долоні і піднесла трохи догори – на руці, освітленій місяцем, цей черепок став схожим на маленьку черепаху, котра прислухається до того, що діється навколо.
маленька черепашко а чим пахне
твій панцир
невже пісками Сахари і водою Нілу
де ти не була ніколи
Ти цілував мої пальці, а черепок-черепаха, впавши, розбився на ще кілька дрібніших черепашок. Узяв мене на руки і відніс до себе додому: коли піднімався сходами, вони порипували, розгойдувалися і співали пісню про море. Твій дім одразу ж став чудернацьким кораблем, який загубився серед водяних просторів – я боялась не повернутися до своїх берегів... Ти сказав, що я напрочуд легка – моє тіло навіть навіщось стало прозорим: крізь нього стало видно стіни твоєї
кімнати, помальовані чудними малюнками – вони чимось нагадали мені малюнки з мого сну, побаченого після того, як я вперше прийшла в цю вуличку.Ти мив мені ноги, насипавши в воду пахучу суміш із, здається, карпатських трав, витер їх сухою полотняною шматкою і перев’язав праву ступню тканиною з льону. В твоїй кімнаті все пахло травою – підлога, стеля, стіни, стіл... Гіркуватий запах звіробою – скажи, хіба можна ним не сп’яніти? Ми не знали імен одне одного, але знали легкі дотики рук та запах шкіри. Тобі подобалось, що на моєму обличчі немає косметики, а ще подобались зап’ястя – було видно, як у венах пульсує кров. Ти приготував мені шипшиновий напій, в якому навіть плавали пелюстки квіток – вони прилипали до вуст і ти, сміючися, знімав їх і наліплював на шибки, як перед Різдвом діти ліплять на вікна паперові сніжинки-витинанки.

Корабель нахилився, і в кімнату хлюпнуло місячне сяйво, бризками посрібливши моє волосся. Твої руки потонули в ньому, як у воді, але ми обоє знали, що якщо торкнешся моєї шкіри на шиї, я одразу ж стану пташкою і випурхну крізь розчинене вікно. Вмить навчуся літати і, можливо, нарешті дізнаюся, куди птиці занесли мої сни. Ми багато мовчали, а потім ще більше говорили. Ти зварив кави, і вона, змішана з нічною тишею, була особливо смачна.
кава що пахне цинамоном
нагадує імена тих
кого ми кохали
коли ще вміли кохати
Здається, я заснула на твоєму плечі, і ти, поклавши мене на свою постіль із трав, взяв пензля й до ранку малював мені на пальці персня. Фарба пахла любистком і трохи кропивою – ти говорив, що ці запахи мені також личать, як і перстень. Сказав, що колись намалюєш обручку, а я сміялася.Цього ранку дуже гарно сходило сонце – я ще ніколи не бачила цієї вулички зранку. Перші промені, що пахнули чайними трояндами, прослизнули під аркою, легко діткнувшися пальцями до її склепіння; доторкнулись заспаних травинок між бруківкою, обігнули цегляні димарі та, ніби по клавішах, затанцювали по черепиці – знову Шопен... Ти зняв із ноги пов’язку – від моїх учорашніх травм не залишилося й сліду.
м’ята, буркун-трава, трилисник
коли йтимеш містом
нестимеш в собі світло
Час вертатися. Я сама сходжу сходами й знаю, що ми не сумуватимемо одне за одним, навіть якщо більше ніколи не побачимося. Я ввечері вже не зможу прийти в цю вуличку – мушу сьогодні вертатися в своє рідне місто. Воно інакше, але я люблю його широчезні вулиці не менше, ніж ці затишні закуточки, в котрих можна ходити босоніж і, будучи тут вперше, почуватися як вдома. Шкода тільки, що в моєму місті я не зустріну чоловіка, шкіра якого пахнутиме чебрецем і ледь-ледь звіробоєм, і якщо раптом поранюся, мені доведеться довго й нудно робити перев’язки, напевно, тижні зо два... Проте в своєму місті я ніколи не ходжу босоніж – в ньому майже немає бруківки, і я не ковзаю по ній у своїх шкіряних сандалях. Хоча, мені здається, що в моєму місті є навіть більше цікавих запахів: здається, я навіть знаю чоловіка, шкіра якого пахне бамбуком і водою водоспаду, а часом до цих запахів додається ще й запах мигдалю. Отож мені буде кому розповісти про свою мандрівку – цю та десятки інших. Я куплю собі на узвозі нове глиняне горнятко, а якщо воно раптом розіб’ється, візьму фарби і почну вчитися малювати на його черепках. Можливо, намалюю черепаху і братиму її з собою в мандрівки – вона сидітиме в моїй торбинці та стерегтиме спокій моїх думок.

А ще вдома на мене чекатиме те саме сонце – воно впаде мені у долоні достиглим абрикосом, і я, розрізавши його на десертній мисочці, посаджу кісточку за вікном – цікаво, що виросте? Пораджуся з кимось, як і наскільки часто її поливати... Думаю, виросте дерево, листя на якому ввечері розповідатиме казки, а вдень – хтось мусить підказати, що відбуватиметься вдень біля мого сонячного дерева...

Я повертаюся. Рівномірно вистукують колеса і вже не віриться, що іще зранку я прокинулась у незнайомому будинку, де чоловік, шкіра якого пахнула чебрецем і зовсім трошки звіробоєм, малював мені на пальці персня... Коли я зранку вийшла надвір, підібрала вушко від горнятка – носитиму його на шнурку на шиї. Тепер воно теж пахне травою, і я не можу до кінця розпізнати її запаху. Лаванда, мальва, меліса, деревій, хвощ, ялівець, яблуневий цвіт – не те... Багато різних трав, залитих сонцем, дерев, на яких достигають соковиті плоди, та дерев, які ніколи не матимуть плодів. Здається, так мало б пахнути щастя... – запихаю ці та інші думки до своєї торбинки, аж їм всім стає тісно і вони довго товчуться в ній, перш ніж заснути. Я також засинаю. За вікном починається дощ, а в стукові коліс мені сьогодні вчувається музика Шопена. Мої сни сьогодні будуть дуже добрими, а вранці птахи принесуть їх в стареньку львівську вуличку, і вони чекатимуть, доки я ще раз примандрую туди, де сонце пестить розніжені арки, між бруківкою росте трава, а стіни будинків всотують запахи кави...
жінко що пахнеш сандалом
не треба йти далі
сняться запахи кави
сонце й піски Сахари

спи

Коментар редактора: “Львівська елегія” – текст Богдани Матіяш майже річної давності, нещодавно віднайдений авторкою поміж багатьох файлів у пам’яті комп’ютера. Оскільки тепер вона пише дещо інакше, то з’ява “елегії” у просторі “Чернетки” – таке собі пригадування про те, як і що вона колись писала. Можливо, навіть своєрідне передноворічне оглядання назад і спроба, дивлячися на власний текст, пообіцяти собі писати сильніше... ну, бодай спробувати...

31 Грудня, 2003 року.
Ця стаття опублікована на сайті "Чернетка" http://litclub.bo.net.ua