|
|
6 грудня
2003 року Миколі Філаретовичу виповнюється 100 років!
Нащадок славетних родів Колесс, Лаврівських, Менцінських, які дали
світові видатних артистів і політиків, учених і митців, вихованець
Вітезслава Новака в Празі, модератор музичного життя Львова 30-х
років, багатолітній ректор Львівської консерваторії, засновник цілої
професійної диригентської школи й автор єдиного досі (!) українського
підручника з диригування, класик галицької музики ХХ ст.
А ще - найстарший пластовий “сеньйор”, видатний аматор спорту,
почесний голова товариства “Ческа беседа” у Львові. Людина, перед
очима якої проминуло ціле століття, митець, який спілкувався з
особистостями, що вже давно стали історичними. Його ім’я - на
сторінках енциклопедій і підручників, його твори - в репертуарі
музикантів багатьох поколінь, про нього розповідають легенди... Микола
Колесса - живе обличчя історії.
“Син сторіччя” - ця книга
з’явиться вже незабаром, до столітнього ювілею композитора. “Живий
класик” - називають його музиканти всієї Європи, спеціально
приїжджаючи поспілкуватися з Миколою Колессою. І він блискуче
відповідає на запитання чеською, німецькою, польською... До щедрих
талантів композитора належить і ще один небуденний хист: Микола
Колесса - унікальний співрозмовник. Його розповіді точаться вільно й
захопливо, його відповіді завжди влучні, конкретні й небанальні.
Інтерв'ю
журналіста “Львівської газети” Лідії Мельник (грудень, 2003)
– Мені б не хотілося, щоб
це святкування перетворювалося на якесь видовище, – говорить
композитор, зосереджено розкурюючи свою знамениту люльку. – Я хочу,
щоб усе було справедливо та відверто, щоб вдалася мистецька акція.
Хочу нарешті почути об’єктивну критику своїх творів, а не вихваляння.
Нехай сучасне покоління скаже мені – не прибільшуючи і не применшуючи
– що я зробив за цих сто років, яка вартість мого доробку, що в нім
цінного, а що – не дуже. Нехай відкриє не лише позитивні, але й
негативні аспекти моєї творчості. Сам я завжди намагався оцінювати її
об’єктивно.
Бо що то є – сто років? То дуже маленький відрізок часу. Чесно кажучи,
я ніколи не прагнув дожити до ста років і ніколи на це не сподівався.
Це стало для мене приємною несподіванкою.
– Можливо, своїм довголіттям ви частково завдячуєте обраному фаху?
Адже з історії музики відомо, що саме диригенти живуть чомусь
найдовше. Дивно, адже це – дуже напружена праця, яка вимагає постійних
надзвичайних зусиль і емоційних, і фізичних. Ви можете якось пояснити
цей феномен?
– Ні, для мене то теж залишається загадкою. Я над цим якось і не
замислювався. Жодних “рецептів довголіття” не маю: я ніколи не
переїдав, не спав занадто довго. Любив спорт. А люльку почав курити в
дванадцять років. Тоді мені подарували такий дитячий сувенір – цукерки
в декоративній файці. Цукерки я з’їв, а люльку викидати було шкода,
тож я вирішив набити її тютюном, і таки самотужки розкурив. Потім на
вакаціях у Карпатах зробив собі вже “справжню”.
Та, повертаючись до вашого запитання про “диригентів-довгожителів”:
якимсь фізіологічним процесом я б диригування не називав у жодному
разі, це значно більше – психологічний стан. У моєму розумінні
диригент – саме той, який найменше махає руками. Потрібно вміти
впливати на оркестр якимсь магнетизмом. Це робота внутрішніх
переживань. Хоч не раз мені кортіло “вийти з себе”, але з часом, із
досвідом я навчився стримувати ці зовнішні емоції.
– Хто із диригентів світової слави вплинув на вас найбільше? Чиї
виступи доводилося вам слухати?
– Передовсім, Артуро Тосканіні. Я відвідував його концерт, коли
навчався в Празі. Пригадую, мені тоді здавалося, що то має бути щось
особливе, імпозантне, а насправді знаменитий Тосканіні поводився за
пультом дуже скромно. Бачив я і Ріхарда Штрауса як диригента,
щоправда, вже в досить похилому віці, на концерті в знаменитому
празькому підземному залі “Люцерна”. Знаєте, йому достатньо було
зробити один невеликий жест – і оркестр просто шалів. А от коли
диригував Вільгельм Фуртвенглер – контакт із оркестром видався
мінімальним. Він був дуже жорсткою особистістю.
Але найбільший вплив мав на мене свого часу виступ зовсім мало
відомого угорського диригента, нині навіть його прізвища вже не
згадаю. Та диригував він так, що на все життя став для мене прикладом.
– Сучасник цілого століття, ви згадуєте знамениті імена як добрих
знайомих, перед вашими очима направду пройшла історія всього віку. А
яка з історичних подій запам’яталася найбільше?
– Я був із батьками у Відні, коли ховали імператора Франца-Йосифа. У
мене й досі перед очима грандіозний жалобний похід: усі вбрані в
строге чорне, і тільки маленький спадкоємець престолу, Карл, – у
сніжно білому атласному вбранні. До речі, Франца Йосифа ховали за
двома обрядами: австрійським й іспанським. За другим – уночі, в світлі
факелів. То було незабутнє видовище...
Ще мені дуже запам’яталося навчання в таємному університеті у Львові.
Насправді, він, на мою думку, не був таємним – навпаки, він був
маніфестальним! Свідчив про право українців на вищу освіту.
– Ви вважаєте себе центральною особою в музичній культурі Галичини
30-х років?
– Я завжди старався таким не бути. У той час виділялися, на мою думку,
значно достойніші постаті.
– У Львові розпочався диригентський фестиваль вашого імені? Що означає
для вас ця подія?
– Це для мене дуже важливо, адже я все своє життя віддав власне
диригуванню. Я до цього підходив науково. Диригентура – це щось, що
направду відкриває душу музичного твору. І тому дуже радий, що
приїхали на фестиваль мої учні, що звучить моя музика. До речі, саме
на цьому фестивалі я вперше в житті – вперше! – почув у цілості свою
Другу симфонію і зміг її оцінити немовби збоку. Знаєте, там є дуже
цікаві моменти... Взагалі, коли я тепер слухаю свої твори, то іноді
навіть дивуюся – невже то я написав?
– У творчості керувало вами натхнення чи передусім інтелектуальна
праця?
– Інтелект і натхнення завжди мусять іти в парі. Звідки йшло моє
натхнення – не знаю, мені просто спадали часто на думку мелодичні
ідеї. І досі дуже багато мотивів тиснеться до голови – як би я хотів
їх записати!..
А компонувати – то вже справа інтелекту. Недаремне “сomponere” означає
“складати разом”. Справжній композитор є архітектором музики.
– Як ви сприймали критику ваших композицій?
– Залежить, яку. Коли мені в 40-50-х роках закидали, що я замало
змальовую квітучу радянську дійсність на Західній Україні в той час,
як я знав, що в Карпатах ллється кров, то я тільки здвигав плечима і
думав – що ті люди знають про життя? Що вони знають про музику? Був і
такий веселий випадок, коли хтось (я досі не знаю, хто) дав програмні
назви частинам моєї Першої симфонії. Наприклад, другу частину назвав
“Зацвіли сади в Карпатах”. Та які там квітучі сади в Карпатах? Хто там
бував, знає, що в горах узагалі садів небагато.
– Ви знаєте, в молодості в мене були відверто “ліві” симпатії, а
виникли вони під час навчання в Празі. Я відчував, що настає час щось
змінити, відчував потребу чогось нового. І в Празі зі мною навчався
один серб – людина надзвичайної чесності, відкритості, правдивості. Я
захоплювався ним, а якось довідався, що він – комуніст. То стало для
мене несподіванкою – в Галичині говорили лише, що комуністи –
головорізи й бандити, а я побачив щось зовсім інше. І так трохи
“почервонів” у своїх переконаннях. Мої друзі, зокрема Іван
Крушельницький, Святослав Гординський, також мали “ліві” симпатії в
той час. Гординський від них найшвидше відійшов. А разом із І.
Крушельницьким ми навіть редагували “Альманах лівого мистецтва”.
– У 30-х роках на слова І. Крушельницького ви написали такі хори, як,
“Отруйний газ”, позначені безпосередніми впливами європейського
експресіонізму. На загал, у той час – наприкінці 20-х і в 30-ті роки –
ваші пошуки в музиці рухалися в руслі найбільш модерних світових
тенденцій. Чи не шкода вам було згодом під ідеологічним тиском змінити
переконання, стати більш поміркованим у своєму мистецькому
висловлюванні?
– Шкода? Ні. Адже можна було обходити певні заборони, можна було й
надалі писати так, щоб офіційним чиновникам глибинний сенс музичних
творів залишився незрозумілим.
– Після приходу комуністів на Західну Україну ваші “ліві” симпатії
збереглися?
– Важко сказати. Але коли я побачив, що більшовики за ліві уподобання
в мистецтві притягують до відповідальності й нищать артистів, мене це
дуже заскочило і... налякало.
– Ви були учасником сумнозвісного З’їзду композиторів у 1948 році,
відомого ждановським указом “Про оперу Мураделі “Великая дружба”,
після якого більшість талановитих, знаних у всьому світі радянських
композиторів затаврували та принизили. А чи траплялася вам ще нагода
спілкуватися із ними, наприклад, із С. Прокоф’євим, Д. Шостаковичем?
– О, то були такі “божища”, що до них дуже важко було підступитися.
Щоправда, Шостаковича я приймав як тогочасний ректор консерваторії під
час його приїзду до Львова. Але поза якимсь офіціозом важко пригадати
справжнє спілкування. Зрештою, кожне твоє слово контролювали та
цензурували.
– Якими є ваші сучасні політичні симпатії? (Питання моє невипадкове,
бо вже давно помітила на письмовому столі Миколи Філаретовича, поміж
книг і рукописів знайомий оранжевий прапорець “Так – Ющенко!”)
– Я уважно стежу за сучасною політичною ситуацією в Україні та
найбільше вболіваю тепер за “правих демократів”. Віктор Ющенко як
політик мені дуже імпонує.
– Мало хто знає, що Микола Колесса, окрім музичного, виявляв і
неабиякий художній хист. Навіть нині кімнату поруч із вашими
портретами різних років роботи В. Гаврилюка, С. Гординського поруч із
динамічним скульптурним погруддям С.Литвиненка прикрашає і витончена
графіка вашого авторства. Як довго тривали ваші мистецькі спроби?
– Мене приваблювала лише графіка. До речі, Роман Сельський колись мені
сказав, що якби я пішов цим шляхом, то також зробив би на ньому не
менший поступ, ніж у музиці. Рисував я завжди, і віддавав рисункам
свої найглибші особисті переживання. В них була моя туга за гармонією,
за романтикою, за прекрасним. То був такий мій, трохи наївний, може,
щоденник.
Іншим великим захопленням мого життя був спорт. Передовсім – туристика
(невипадково на одному з портретів 30-х років С. Гординський зобразив
М. Колессу в горах, у туристичному одязі того часу і... з неодмінною
файкою), я завжди дуже любив мандрувати горами. Ще мені подобався
футбол, любив я лещата, грав у шахи... Вже пізніше навчився їздити на
ровері, але то мені справляло дуже велику приємність. Я ще донедавна
їздив і тепер, як одужає нога, то мрію знову сісти на ровер.
Біографія
Колесса Микола Філаретович
Композитор, народний артист України
Народний артист України, професор, академік АМУ; композитор, диригент,
педагог; професор Вищого державного музичного інституту ім. М.Лисенка.
Народився 06.12.1903 р. (м. Самбір, Львівська область).
Освіта вища, у 1928 р. закінчив університет і консерваторію у Празі.
У 1931 р. - закінчив Празьку школу вищої майстерності (клас В.Новака).
У 1931-40 рр. - викладач Вищого музичного інституту ім. М.Лисенка, м.
Львів.
у 1953-65 рр. - ректор, з 1957 р. - професор Львівської консерваторії
(тепер - Вищий державний музичний інститут ім. М.Лисенка).
У 1940-53 рр. - диригент симфонічного оркестру Львівської філармонії;
у 1944-47 рр. - диригент Львівського театру опери та балету.
У 1946-48 р. - художній керівник і головний диригент хорової капели
"Трембіта".
Народний артист СРСР. Заслужений діяч мистецтв України. Лауреат
Державної премії України ім. Т.Шевченка.
Нагороджений орденами "Знак Пошани" (1948), Леніна (1961), Дружби
народів (1981), "За заслуги" II ст. (08.1998), "За заслуги" I ст.
(11.2000), Почесною відзнакою Президента України (1993).
Герой України (з врученням ордена Держави, 21.01.2002).
Серед учнів: С.Турчак, І.Гамкало, Ю.Луців, Є.Вахняк, Т.Микитка,
Б.Антків, В.Пащенко, М.Сильвестров, Р.Филипчук, Я.Колесса.
Твори
1-а і 2-а симфонії (1950, 1960),
"Українська сюїта" (1928),
"Симфонічні варіації" (1931),
Сюїта "В горах",
Фортепіанні твори:
"Картинки Гуцульщини",
"Три коломийки",
"Гуцульський прелюд",
"Про Довбуша";
Автор книги "Основи техніки диригування".
Контакти
Мiсце проживання: м. Київ.
Сфера дiяльностi: Мистецтво і культура.
|
